Черный пиар, клевета и другие грязные методы, позволяющие выживать с рынка конкурентов и портить репутацию брендов, публичных лиц, медийных персон, не должны сходить зачинщикам с рук. Действующее законодательство успешно борется с такого рода «инфо-вбросами», не позволяя злоумышленникам достичь желанной цели – очернить оппонента. Юрий Моша, основатель компании «Второй паспорт», рассказал нам о нюансах и тонкостях защиты бренда, компании от клеветы и недобросовестных действий конкурентов в интернет-пространстве. Цена клеветы – в миллионах Клевета на сегодняшний день является уголо ...

Экономика

    Новости

    Полтавская внучка Ильича Татьяна Корост верна заветам Януковича

    Татьяна Корост: коммунистка, регионалка и просто совок
    Татьяна Корост: короста на патриотической карте Полтавщины
    Татьяна Корост: окопавшаяся любительница Ленина, Сталина и Януковича
    В большую политику лезет коммунистка-регионалка Татьяна Корост
    Полтавская внучка Ильича Татьяна Корост верна заветам Януковича

    Герой Украины Татьяна Корост – фигура, широко известная на Полтавщине. Агрофирма «Маяк», долгое время возглавляемая ею, справедливо считается образцовой. Корост имеет и опыт управления Котелевским районом как председатель райгосадминистрации. Но всего этого опыта, преимущественно советского, явно сегодня не хватит, чтоб стать нардепом.
    А еще Корост хвалят коммунисты. И это многое значит.
    Отметим, что в том же 2010 году список Партии регионов в Полтавский областной совет возглавил председатель Полтавской облгосадминистрации Александр Удовиченко, следом за ним идут Татьяна Корост, Николай Данилейко, Иван Момот, Валерий Пархоменко.
    Корост, поговаривают, хорошо знаком на прямую, и с Януковичем и с Азаровым и может вести самостоятельную игру. Совсем недавно Татьяна Корост возглавляла Котелевскую администрацию, а на территории района функционирует одна из самых успешных агрофирм страны «Маяк», которую Корост и создала.

    «Матриархат» районного масштаба

    «...От мене питають: «Чого ти досі пам'ятник Леніну не знімеш?» Кажу: «Чого б це я його знімала? То не я, а історія ставила». А представникам тодішньої влади відповідала: «Ви по собі тільки хрести залишили! Як поворот на село — так і хрест ставили! Дуже символічно. Хрест на селі — оце була ваша політика!»
    Этот эмоциональный монолог Татьяны КОРОСТ, главы Котелевского района Полтавской области, Героя Украины, которую «позаочі» местные жители именуют не иначе как «бой-баба», но не с сарказмом, а с уважением, довелось услышать, так сказать, во время партийных дебатов в здании райадминистрации.
    Но не ради дебатов и грядущих выборов ехали мы к Татьяне Михайловне.
    А лишь потому, что не только политики, но и производственники, знающие полтавский регион, настоятельно нам советовали: будете в тех краях — непременно заедьте в Котельву.
    Там, оказывается, в единственном из всех районов — абсолютный «матриархат». Вот такая «достопримечательность».
    Впрочем, когда весьма положительные отзывы слышишь из уст представителей сильного пола, думаю, это многого стоит.
    Ленин и голуби
    Героя Украины Татьяну Корост за глаза местные жители называют «бой-баба», но с уважением к ее сильному характеру
    Не вовремя, конечно, мы приехали в Котельву: у руководителя района была «нарада».
    Татьяна Михайловна и так все время занята, так что рассчитывать на многочасовую беседу «о жизни» в любом случае и без совещаний было бы напрасно.
    В тот раз председатель собирала всех партийцев, чтоб поговорить о выборах.
    Вообще-то в районе зарегистрировано аж 56(!) партий. Но на «нараду» пришло где-то с дюжину — по одному представителю от политсилы.
    Думаю, остальные не явились не потому что игнорировали, а потому что существуют, скажем так, чисто символически. «Зареєструвались — то так. Але... Може, вони є, а може, й ні?» — доходчиво объясняли мне участники совещания.
    Они сидели в кабинете главы района. Стулья расставлены под стенкой «в рядок». А Татьяна Михайловна — за столом, на своем рабочем месте, проводила «перекличку».
    Не ручаюсь за документальность (имена-отчества воспроизвожу по памяти), но «поверка» происходила приблизительно так: «Комуністи, бачу, є... Іван Михайлович... А від «Батьківщини» є?... Немає... Так, а Григорій Васильович є? Нема, хворіє... «Наша Україна» на місці?.. На місці... А від Яценюка?.. А від Тігіпка присутні?»
    После «переклички» она провела «политинформацию» о грядущих выборах.
    Татьяна Михайловна говорила суржиком. Но речь у нее настолько колоритная, что я не решаюсь ее корректировать. В принципе в Котельве все так говорят. Так что вы уж не взыщите, если сильно режет слух.
    «...Вродє в нас у всіх все однаково. А чого ж получається опозиція, то я не розумію такої політики. Бо політика роз'єднуюча направлена на особисті інтереси, а не на людей... Отут зібрались вагомі партії в районі. Хотілося б, щоб запропонували кандидатів нормальних, як і раньше. Тоді зможемо гуртом працювати. Щоб не получилося: те — в луг, а те — в плуг».
    Мужики кивали: «Так, Тетяно Михайлівно, правильно».
    «Воювать не будемо?» — допытывалась глава района.
    Сидевшие «в рядок» чуть ли не хором: «Не будемо. Чого ж нам воювать?»
    Соглашались представители сил провластных и оппозиционных. Хотя «оппозиционных» как таковых тут и нет.
    В отличие от Киева, и «НУ», и «яценюки», и проч. — миролюбивые, националистов не воспринимают. А тех, кто жаждет «мітингувати», называют «пройдисвітами», «ледацюгами» и «п'яничками».
    Насчет Ленина, думаю, спрашивали все-таки «по традиции», а не потому что кому-то памятник мешает.
    Сокрушались, что по селам на вождя «птиця гадить». Но в этом, пришли к выводу, виноваты не голуби, а сами селяне, потому что гипсовые скульптуры надо чистить во все времена, без оглядки на идеологию.
    «Звезда» по цене комбайна
    «Нарада» закончилась довольно быстро, народ начал нехотя расходиться.
    Им бы, наверное, и в радость еще поговорить о житье-бытье, но знали, что строгая начальница района терпеть не может «пустих балачок»: человек она деятельный. Даже где-то с мужским характером.
    Вот, допустим, еще в бытность ее «головою колгоспу», а это 1987 год, тоже некоторые сокрушались: потянет ли она такую громадину, когда началась перестройка, плюрализм, бесконечные дебаты, в округе хозяйства на глазах рушатся, потому что никто работать не хочет?
    А она не только образцово-показательным колхоз сделала, но еще и в радиусе 40 километров отсталые хозяйства собрала, объединила. И получилась агрофирма «Маяк». Да такая, что по сей день живет и процветает.
    За «Маяк», кстати, шесть лет назад присвоили ей звание Героя Украины.
    Уж который год Полтавская область — в отчетах и торжественных реляциях — непременно упоминает этот «Маяк». Самое передовое хозяйство, самый лучший плательщик налогов в Пенсионный фонд...
    На День Победы — еще 5 лет назад — Татьяна Корост сделала подарок ветеранам: каждый получил удостоверение на пожизненную материальную помощь на лечение, а еще — ежемесячный продуктовый набор и бесплатную обработку приусадебных участков.
    Но главное — у агрофирмы не только работа, прибыль (за счет чего «Маяк» постоянно всем местным и помогает), а особая философия.
    Я нашла коротенький текст выступления Татьяны Михайловны на прошлогодней международной конференции по самовосстанавливающемуся эффективному земледелию на основе системного подхода No-Till. Конференция проходила в Днепропетровской области. Съехались туда аграрии со всего мира.
    И вот что сказала им директор полтавской агрофирмы:
    — В мире остро стоит проблема обеспечения населения продовольствием, в Украине также не хватает молока, мяса. Поэтому круг деятельности у нас очень широкий, а возможностей — сколько хочешь. Проблему продовольствия в Украине можно решить, во-первых, соответствующей политикой государства. У нас аграрная держава. И государственная политика должна быть направлена на поддержку приоритетных отраслей — растениеводства и животноводства. Во-вторых, надо четко сформировать имидж нашей державы как экспортера. Но для этого наша сельхозпродукция должна быть конкурентоспособной на мировом рынке, то есть качественной, экологически чистой и дешевой. Это задача государства!
    «...От кажуть: «політика», «політика»! А моя «політика» — то моя робота», — говорит Татьяна Михайловна как-то не нарочито.
    Хоть отношение ее к предыдущей власти, мягко скажем, негативное, даже вспоминать не хочется, потому что сразу портится настроение, но она не может пропустить этот печальный отрезок времени длиною в пять лет:
    «...Коли прийшла в 2005-му «помаранчева» чума... А я її інакше і не називаю...То тут з репресій почали! Кругом мене обписували. Кругом мене розстрілювали!
    Ми тоді якраз молочний комплекс задумали. Котлован вирили.
    От стоїмо із спеціалістами навколо нього й кажемо одне одному: «Чи починать його будувати? Чи, може, будуть нас розстрілювати прямо в цю яму?»
    А я ж тоді була в Народній партії. І хто проти нас піднявся разом з «оранжевими»? Всілякі нероби й п'яниці! Вони в той час формували владу. Господи, казала я, прожила стільки років і в кінці кінців влада плюнула мені в очі!
    Ніхто вже не пам'ятав, як я борги району гасила, як строїла житло... Ні в кого не було дитсадків, а в мене — аж двоє! Купувала хати спеціалістам або строїла. А ще в хату їм давала холодильника, стіралку. Ще й машину купувала, щоб вони зоставалися робить.
    А хто хотів в селі зоставатися? Ніхто! Бо ніякої привабливості. Гроші тут не бистрі. Це ж не в городі — купив, продав... Тут робити надо, вкалувать...»
    Спросила, как ей давали «Героя»... Дело в том, что особенно в 2009-м из-за поточного метода присвоения звание, можно сказать, нивелировано. Хотя те, кто получал высокую награду прежде, относятся к ней уважительно.
    Татьяне Корост присвоили Героя осенью 2004-го.
    «...Тоді мені люди казали: вродє б, ще треба заплатить гроші. Я приїхала в Київ, в Адміністрацію Президента.
    Спитала в одного чоловіка... Він в технічній службі, давно з ним знайомі: «А то правда, що за «зірку» треба платить?» — «Я так не думаю, — відповів. — І на своєму рівні ми це не бачимо». — «Отож! — кажу. — Чого б це я мільйон платила? І хоч в мене його нема, а якби й був, то лучше б я купила собі комбайна!»
    А що касається звання... Один любить, коли про нього кажуть, що він — Герой. А я — наоборот — останавліваю їх і говорю: всі мене знають як Тетяну Корост. Пожалуйста, не називайте «герой», а те, що я роблю, люди будуть оцінювать — називати це героїчним поступком чи ні. Розумний пойме, а нерозумний завжди позавидує».
    За миской борща
    Спокойно поговорить в ее кабинете никак не удавалось. То и дело кто-то входил, выходил, присаживался к ее столу, без церемоний отодвигал мой диктофон, что-то у нее свое спрашивал или что-то ей свое рассказывал, без умолку звонил телефон.
    И Татьяна Михайловна одновременно пыталась решить все вопросы.
    Время было обеденное, и я подумала, что не воспользоваться таким моментом просто грешно.
    «А что, если не здесь побеседуем, а где-то в другом месте за чашечкой кофе?» — предложила я.
    Хозяйка кабинета поняла так, что мы с дороги проголодались. Спохватилась: «Поїхали, полтавського борщу поїсте!»
    Аккуратная стрижка, светлый костюм, туфли на маленьком каблучке, но не на босу ногу надеты, а на капроновый носочек — вот так выглядит самая известная бизнес-леди пгт Котельва и глава Котелевского района.
    Она ездит на массивном служебном фольксвагене. Правда, не сама за рулем, а с водителем.
    Борщ действительно оказался на славу. «Все ж своє — і овочі, і м'ясо, і олія, — нахваливала Татьяна Михайловна. — Наша олія жива! А те, що в Києві ви купуєте, рафіноване, — недобре. Воно може скільки хоч стояти й не портиться. Чому? Тому що неживе!»
    А еще она сказала о своей мечте: чтоб в стране в отношении продуктов были такие стандарты, чтоб нам не было равных в мире. Повторила почти слово в слово свою днепропетровскую речь на конференции.
    Она хочет, чтоб все в хозяйствах выращивалось без химии, а только экологически чистое.
    И тогда б нация была здорова — и телом, и духом. А другие страны с нас брали бы пример.
    «В нас же земля має високу родючість! То нам і не треба кидати туди мінеральні добрива. А гербіциди ніяк не можна використовувати навіть на кукурудзі, бо вона йде на годівлю тварин, а потім все це потрапляє у м'ясо чи молоко.
    Я завжди була проти усяких преміксів! Це такі корми гормонального походження. Вони дають різкий рост тварині. Але не всі ж розуміють, що ті гормони людині не нужні. Людині в організм потрібен природний білок, а не штучний.
    І тепер дуже боюся, що буде, як в нашу сільську економіку зайде капіталізм. Бо для нього — спочатку гроші, а потом — людина. Пускай він йде в промисловість, але не «на землю»!..
    От у нас, допустім, найбільше поголів'я великої рогатої худоби в Полтавській області. Дві тисячі корів. І виробляєм найбільше молока — 22 тонни екстра-класу, що відповідає стандартам міжнародним.
    Так от молоко ми продаємо на одне велике українсько-російське підприємство. Вони під Києвом знаходяться. І до нас щодня їздять. Представляєте — 500 кілометрів туди й назад — за молоком! Але ж вони знають — дорога того варта! Значить, наше молоко все ж краще за те, що можна поблизу купити?»
    «Сільські» и «городські»
    «...Я людина з села од народження й досі, і завжди такою буду. Хоч всі тепер хочуть показать, що вони «сільські». Особливо коли при владі. Думають, що так вони найближче до істини. Даже коли вони корову тільки здаля бачили й на буряки не ходили... Ну, коли таке чую, не те що смішно буває... Просто стараюсь не удівляться. Така наша реальність.
    А моя реальність така, що ніколи не стидно було говорити про себе, не принизливо, що я — сільська.
    Народилась я у Гадяцькому районі. Батько прийшов з війни без ноги, а мати — тоже інвалід, тільки по зору. Колись в колгоспі їхала через лід, а він провалився. То мамі очеретом травмувало глаз. Так вона на один глаз і не бачила... А коли стала сліпнути на другий, то я її в Москву возила, там операцію зробили. Так от стала бачити травмованим, а другим — вже ні...
    Взагалі-то я дуже рано самостійною стала: батьки-бо хворі. І тато дуже рано помер. Мені 16 тільки виповнилось.
    Главне, що я знала: надо трудитися. Нас же до всякої роботи привчали. Зранку йдеш до школи, а після обід — худобу пасем. А як твоя очередь стадо пасти — одпрошуєшся. І все літо працюєш, бо якось хотіли заробити гроші.
    Але жадності до них все одне не було. Я й до сьогодні жадності до грошей не маю. Ми так привикли. Нам усього хвата. І немає такої мети — жити у розкошах.
    Скільки я керівником працюю, завжди в мене були можливості щось дефіцитне купить. Щось купляла, але оце мені стидно було розодітися, щоб піти до дівчат на ферму чи на поле... Ну куди б ті наряди одягала? Я в них себе неуютно чувствую... В мене досі у шафі є речі, які я в молодості купила і не наділа.
    ...Одні люблять порядок, другі думають, що безлад — то й є порядок, бо це наче свобода і таке інше. Згадуючи той час, коли почалась перебудова, дозволили писати, що хочеш, то перші публічні оцінки мене, чесно скажу, були не дуже справедливі.
    Ще при комуністах у нас в районі появилась газета, як кажуть, опозиційна чи альтернативна. Про мене як про голову колгоспу написали, що «Корост побудувала собі будиночок»... А точно такий же був навпроти мене — в одного механізатора! Але виходило, що механізатор мав право побудувати собі, а голова колгоспу — ні.
    Потім листи на мене писали. Парткомісії приїжджали перевіряти... Що хоч на мене писали! Навіть те, що моїй матері бабки, ну сусідки, помагали на городі полоть. А це вважалось порушенням по партійній лінії!
    Але ми жили чесно. Чоловік працював зі мною в агрофірмі. Син пішов вчитися на юриста. Може, й далі пішов би по цьому шляху, але повернувся додому. І став продовжувати мою справу в агрофірмі. То його рішення. Але мені на серці спокійно. Тому що як немає спадкоємності, то не ціниться й твій вклад, що ти зробив за все життя.
    Тепер у 35 років син став директором агрофірми «Маяк».
    Але ж до цього я сформувала хорошу команду молодих спеціалістів! А тут для них всі умови є. І заробіток. І на море сім'ю повезти можна, і дітей оздоровить.
    Ми збудували хорошу ферму. Поставили американське обладнання, різні там комп'ютерні програми. Комбікормовий завод свій. Коротше, «Маяк» готовий до євроінтеграції.
    Знаєте, який хліб випікаємо? Такого запашного й чистого ніде не знайдете. Ми у Котельві продаємо. Він дешевший за полтавський, про харківський і не кажу!
    То я до чого веду? Молоді тепер престижно працювати на селі, що б там не казали. І їм не надо звідси їхати у Полтаву чи на Київ, щоб осідати й ставати «городськими».
    Тому що вони тут відчувають себе нужними! Нормально заробляють. Женяться. Дітей народжують».
    Воспоминания в роддоме
    Возможно, идея построить в Котельве современный диагностический центр для матерей и детей — по принципу столичного «Охматдета» — возникла давным-давно, и появилась она не только у Татьяны Михайловны.
    Но именно потому, что идею озвучила она, став главной движущей силой проекта, и в конце концов добилась-таки, чтобы медицинский центр появился в райцентре, — историю его возникновения пересказываю ее же словами.
    «...Більше мільйона коштів обійшовся такий медицинський центр, але чого вартують гроші, як наші жінки рожали в таких умовах, що аж страшне!..
    Якось прийшла в роддом. Це коли невістка там була. Глянула — і нема слів! Я ж сама там сина рожала тридцять років тому. То нам хоча б сорочки давали, якісь пєльоночки... Старе все було, але ж зараз ще гірше стало!
    І мене це так обурило, що я сказала: а бодай що зроблю нормальну лікарню!
    На моєму місці як керівника агрофірми другий, може, в карман би гроші поклав. Чи розкошествував би... Але ми направили кошти на добру справу. І жінки відчувають захищеність, коли йдуть рожати. І за немовлятами там догляд. Є обладнання. Ну, хороше ж діло зробили?»
    Невестка у нее, кстати, — из местных: она и сын Татьяны Михайловны вместе в школу ходили, в один класс.
    Пока Татьяна Михайловна рассказывала, то и дело ее кто-то да отвлекал. Но это мне так казалось, что отвлекали. А на самом деле вопросы, решаемые ею на ходу, важные и даже очень.
    Например, вишня.
    Нарвет спозаранку глава района у себя в саду пару ведер, а потом скажет «дівчатам з агрофірми», чтоб компот сварили в своем кафе да отнесли кастрюли в детские садики.
    Вообще-то Татьяна Корост не очень уж тянет на стереотипную бизнес-леди.
    И хорошо, что не тянет.
    Говорит: удивляюсь, как это некоторые «заможні жінки» горничных к себе в дом приглашают, прислугу нанимают. «Тю! — смеется моя собеседница. — Хіба ж я сама їсти не зварю чи не поприбираю?»
    Она действительно гордится агрофирмой, которую — что правда, то правда — сделала своими руками.
    И говорить о «Маяке» ей намного приятней, чем о политике.
    Спросила ее о взаимоотношениях с центральной властью.
    «Нормальні, — говорит, — відносини... Тільки закони пусть приймають такі, щоб для людей були на користь. А не так, що одні обіцянки...
    В нас є чотири фірмових магазини. Я б хотіла, конєшно, щоб і у Києві був, але то таке.
    Якось знайомі з Києва кажуть мені: давай поможемо, щоб твоя агрофірма поставляла продукти в Кабмін, це ж престижно. І тоді наче б допомогли мені відкрити у столиці магазин.
    А я кажу: «Не буду поставлять!» — «Чого?» — питаються. — «А того, що хай їдять те, що наробили своїми наказами й розпорядженнями».
    Вот так. И не соблазнилась выгодным предложением.
    Справка «2000»
    Районный центр Котельва в Полтавской обл. известен прежде всего тем, что это — родина дважды Героя Советского Союза Сидора Ковпака.
    Сам же поселок (ныне — площадью около 30 кв. км и с населением почти 12,5 тыс. человек) был построен вокруг Котелевской крепости в начале ХVII в. для защиты Слобожанщины от нападений крымских татар.
    Изначально Котелевский район, образованный в 1923 г., относился к Ахтырском округу Харьковской губернии. Лишь спустя два года его присоединили к Полтавскому округу. Сейчас в районе около 40 населенных пунктов, где проживают почти 22 тыс. человек.
    Котелевскую райгосадминистрацию с апреля 2010 г. возглавляет Татьяна Корост, заслуженный работник сельского хозяйства, Герой Украины, депутат областного совета трех созывов.